Digital

We don’t need State meddling in the digital marketplace

Earlier this month, the Government launched a new regulator called the Digital Markets Unit, a quango designed to introduce new checks and balances to the wide-ranging activities of tech giants like Facebook and Google. It is the Government’s answer to calls from around the world to ‘rein in’ big tech. The body’s launch had been trailed for several months, but it’s still unclear exactly what its parameters or purpose will be.

Some of the rhetoric around the DMU has been positive. The Government’s press release describes it as ‘pro-competition’, which is encouraging. The spin around the DMU launch also places an emphasis on the need to ‘spur development of digital services and lower prices for consumers’.

That all sounds very positive – if it turns out to be true. A consumer-focused approach which seeks more competition, not less, would indeed be a boon for the technology industry and would be a good thing for all of us. Only time will tell whether the Government bears out this consumer-centric rhetoric in the policy of the DMU, or whether it slips into that trap to which state bodies are so often vulnerable, of erring on the side of gratuitous intervention in the market.

There does appear to be some degree of appetite within government for a more intrusive regime which would be highly damaging, both to the companies involved (and therefore the UK economy as a whole) and everyday users of online services like you and I. Health Secretary Matt Hancock, for instance,applauded the Australian government for its pioneering new law forcing online platforms like Facebook and Google to pay for news content.

That move was incredibly damaging in Australia and repeating it in Britain would be a catastrophic mistake. Never before has anyone had to pay a content producer in order to a host a link on their platform. In fact, even a rudimentary understanding of how the online marketplace works makes it clear that the dynamic is the other way around – people fork out huge sums for digital advertising packages, meaning they pay in order to put their links on more people’s screens.

The Australian government’s decision, then, to intervene arbitrarily in the market and force Facebook and Google to pay news outlets in order host their content did nothing for the user or the free market. All it achieved was moving some money from Mark Zuckerberg’s pocket into Rupert Murdoch’s. Matt Hancock’s strident approval of that policy – for which no one, not even the Australian government which implemented it, seems able to provide a coherent defence – is a bad sign.

Factions and frontiers are beginning to form within the Government and the Conservative Party more broadly on this. Even within Cabinet, dividing lines are starting to emerge between figures like Hancock, who seem to favour more intervention from the Government, and others like Business Secretary Kwasi Kwarteng and  Digital, Culture, Media and Sport secretary Oliver Dowden who – so far at least – appear to be on the side of the free market and of the belief that the DMU should aid competition, not seek to restructure it from the ground up.

Only time will tell which side wins out in the end. The DMU could yet be a hero or a villain. We can only hope that the Government will keep the consumer front and centre in their minds when crafting their technology policy.

Originally published here.

Nueva Ley Federal de Cinematografía perjudicaría a los consumidores

Luca Bertoletti, responsable de Asuntos Gubernamentales de Consumer Choice Center (Centro de Elección del Consumidor), se refirió en entrevista a la iniciativa para crear nueva Ley Federal de Cinematografía y el Audiovisual.

Las cuotas de contenido en México: va contra los consumidores

La decisión del senador Monreal de impulsar las cuotas de contenido en el Senado el lunes va en contra de los consumidores. Hay muchos ejemplos de por qué las cuotas de contenido no funcionan. Tomemos como ejemplo la Unión Europea: desde que el bloque europeo puso en marcha la ley de cuotas de contenido, de todos los estados miembros de la UE, Lituania obtiene el mayor acceso con el 52% de los títulos. Con sólo un 11%, Portugal obtiene la peor experiencia para los abonados.

La idea de que las cuotas de contenido impulsarán automáticamente la producción cinematográfica local es utópica: es igual de probable que los servicios de streaming reduzcan el total de títulos disponibles para ajustarse a la cuota sin necesidad de gastar fondos adicionales. Dijo Luca Bertoletti, responsable de asuntos gubernamentales del Consumer Choice Center.

Nos hemos comprometido con casi un millón de consumidores mexicanos y pedimos a los responsables políticos que nos escuchen. Las cuotas de contenido sólo harán más fuerte el mercado ilegal y pondrán un precedente peligroso para el éxito del Tratado de Libre Comercio, especialmente el USMCA y el acuerdo de libre comercio con la Unión Europea. ¿es este el legado que quiere dejar este senado? – concluyó Bertoletti.

Originally published here.

Податок на інтернет гігантів платитимемо самі українці!

Замість того, щоб довести до пуття наболілі економічні та судову реформи, маємо новий податок.

Як відомо, 17 лютого Верховна Рада прийняла за основу законопроект про так званий податок «на Гугл», який зобов’яже «big tech» (інтернет-гігантів) сплачувати податок на додану вартість до українського бюджету. Необхідність даногозаконодавчого акту, як пояснюють парламентарі-ініціатори, полягає в тому, що несплата компаніями-нерезидентами ПДВ призводить до втрат державного бюджету та створює неконкурентне середовище для резидентів-платників.

Дякуючи пандемії та локдаунам, що стали її наслідком, світ більшою мірою перейшов онлайн. Останній рік став переломним моментом для цифрової економіки. Вона рятувала нас від самотності під час квітневого й  лютневого локдаунів, допомогала просувати власні бізнес-ідеї через рекламу в соцмережах та заохочувала створення нових додатків девелоперами. Йдеться про реальних споживачів. І саме їм — нам з вами — доведеться платити цей ПДВ.

Перелік послуг, які охоплює нове регулювання, є досить широким. Зокрема, до таких послуг, зокрема, але не виключно, належать:

а) постачання зображень або текстів, в тому числі фотографій, електронних книжок та журналів;
б) постачання аудіовізуальних творів, відео на замовлення, ігор, азартні ігри, включаючи постачання послуг з участі в таких іграх;
в) надання доступу до інформаційних, комерційних, освітніх та розважальних електронних ресурсів та інших подібних ресурсів;г) надання в користування хмарних технологій для розміщення даних;
ґ) постачання (передача прав на використання) програмного забезпечення та оновлень до нього, а також дистанційне обслуговування програмного забезпечення та електронного обладнання;
д) надання рекламних послуг в мережі інтернет, мобільних додатках та інших електронних ресурсах.

Податок на додану вартість, як відомо, є непрямим податком, який сплачується покупцем послуг, але саме адміністрування здійснюється продавцем. Таким чином, будь-які послуги, які ми зараз отримуємо через інтернет (Youtube, Netflix, Google, Apple, AliExpress) автоматично подорожчають на 20 відсотків. Аналогічне подорожчання відбудеться в сфері e-commerce, а зокрема розміщувати реклами в соціальних мережах та мобільних додатках стане дорожче. Разом із тим поширення ПДВ на інтернет-гігантів матиме прямий негативний вплив на малий бізнес в Україні, якому можливості інтернету дозволили комунікувати свою пропозицію більш ефективно.

Сама ставка ПДВ на електронні послуги та й загалом  є досить високою. В одній із найбільш економічно вільних країн світу Сінгапурі вона становить 7 відсотків, в Америці  до 10, в Канаді  6. Очевидно, що розширити спектр регулювання вже встановленої ставки ПДВ на електронні послуги для регулювання конкуренції є набагато легше, аніж зменшити ставку повністю. Конкуренція на всіх ринках процвітає там, де держава мінімально втручається в цюсферу.

Але наші парламентарі чомусь вирішили, що нам треба йти дорогою Росії, на яку вони посилаються в пояснювальній записці до законопроекту. «Із 1 січня 2017 року в Російській Федерації був введений податок, який зобов’язав нерезидентів сплачувати податок на додану вартість із продажу на території РФ електронних послуг: цифрового контенту, послуг зберігання та обробки інформації, реєстрації доменів і хостингу тощо, при цьому вони повинні стати на податковий облік. Серед технологічних гігантів у контролюючому органі РФ зареєструвалися Apple Distribution International, Google Commerce, Microsoft Ireland, Netflix International B.V., Wargaming Group, Bloomberg, Alibaba, Booking.com та інші. Загалом із моменту впровадження податку на податковий облік стало 1580 компаній. За офіційними даними до бюджету такими компаніями (B2C) було сплачено у тому ж 2017 році  9,4 млдр. руб., у 2018 – 12 млдр. руб., у І кварталі 2019 – 12 млдр. руб. (70% суми припадає на найбільші IT компанії). Аналогічні податкові правила введені в Республіці Білорусь у 2018 році».

Рухаємося на захід до кращого та вільного майбутнього, так? А загалом, цифри про те, скільки надходжень до державного бюджету допоміг отримати новий ПДВ не можуть бути ключовим аргументом у випадку України. Як ми добре знаємо, всі надходження до бюджету проходять мільйон корупційних схема ранішеше, ніж якась мінімальна частина з них впаде на нас у вигляді послуг, соціальних гарантій тощо. Саме така доля чекає й на новий ПДВ. Нам треба зосередитися на тому, щоб лишити більше грошей на руках у звичайних громадян і дати їм можливість витрачати так, як вони вважають за потрібне.

Певно, одним з найпроблемніших аспектів даного законопроекту є бюрократія. Компаніям-нерезидентам доведеться мати справу з нашою славнозвісною податковою й наділення її новими владними повноваженнями викликає занепокоєння. Відповідно до законопроекту, при проведенні перевірки спрощеної податкової декларації, поданої особою нерезидентом, ДПС може витребувати в особи нерезидента та третіх осіб інформацію й документи, які підтверджують факт постачання на митній території України електронних послуг фізичним особам, вартість поставлених послуг та терміни їх оплати.

Загалом, головне, що нам всім варто зрозуміти стосовно розширення регулювання ПДВ, це те, що платити за податкову новацію доведеться нам з вами, а для малих девелоперів та бізнесу це підсилить тягар ведення діяльності в Україні. Що з цими грошима робитиме держава – невідомо. Але замість того, щоб довести до пуття наболілі економічні та судову реформи, маємо новий податок. Податок на сервіси, які комусь дозволяють заробити, а комусь — відпочити від негативних новин про ковід за серіалом.

Originally published here.

Centro de Elección del Consumidor, en contra de cuotas de contenido nacional

Luca Bertoletti, responsable de asuntos gubernamentales de Consumer Choice Center (Centro de Elección del Consumidor), afirma que la nueva Ley Federal de Cinematografía y el Audiovisual propuesta por el senador Ricardo Monreal, que impone una cuota de contenidos nacionales en todas las plataformas digitales que operan en México, perjudicará directamente a los consumidores.

“La decisión de impulsar las cuotas de contenido va en contra de los consumidores. Hay muchos ejemplos de por qué las cuotas de contenido no funcionan, un ejemplo es la Unión Europea y Netflix o Amazon Prime: desde que el bloque europeo puso en marcha la ley de cuotas de contenido, de todos los estados miembros de la UE, Lituania obtiene el mayor acceso con 52 por ciento de los títulos. Con sólo un 11 por ciento, Portugal obtiene la peor experiencia para los abonados”, relató.

Agregó que la idea de que las cuotas de contenido impulsarán automáticamente la producción cinematográfica nacional en México es utópica. “Es igual de probable que los servicios de streaming reduzcan el total de títulos disponibles para ajustarse a la cuota sin necesidad de gastar fondos adicionales”, señaló.

Originally published here.

Digital data security poses several challenges

On a Monday, there is a data leak affecting half a billion Facebook accounts. By Tuesday, a bot has scraped 500 million LinkedIn accounts. Then Wednesday, Stanford University announces a hack that exposed thousands of Social Security numbers and financial details. And Thursday, the world’s largest aviation IT company announces 90% of passenger data might have been accessed in a cyberattack. And so on. The cycle is endless.

The sheer number of reports of data leaks, hacks and scams on affected accounts has now grown so gargantuan that consumers and users are left numb. It might as well be the soaring national debt total —the higher the number, the less we care.

But breaches of private data matter. And consumers should be rightly ticked off.

Because for every company screw-up, hacker exploit and insecure government database, there are thousands of firms and organizations doing it right, keeping users’ data secure, encrypted and away from prying eyes.

And although such states as California, Virginia and Vermont have passed privacy and data laws, many of these provisions too closely resemble the European Union’s troubled General Data Protection Regulation (GDPR) in making it more difficult for legitimate businesses to secure data, not less.

When large data breaches occur, consumers who have been legitimately harmed should have their claims heard in court.

But the current regulations across the U.S., including in tech-centric California, place too much of a burden on those who follow the law and do right by their customers. There’s also a risk of creating a patchwork of different rules in different jurisdictions. To avoid this, a national framework on data and consumer privacy will need to take shape.

While we should always be vigilant about potentials for leaks and hacks, a chief concern of a smart and common-sense data privacy bill should be in championing innovation.

For every new health data company, logistics firm or consumer wearable, proper data collection and retention are a core value. The more that rules are uniform, clear and do not create barriers to entry, the more innovation we will see when it comes to data protection.

We should incentivize firms to adopt interoperability and open data standards to ensure data is portable and easy for users to access. Major social media networks now allow this prevision, and it has been the standard for website data for several years.

If that becomes the standard, consumers will be able to choose the brands and services that best cater to their needs and interests, rather than just companies left standing in the wake of overregulation.

At the same time, if we are to have a national privacy bill, we should enshrine the principle of technology neutrality, where government avoids decreeing winners and losers. That means that regulating or endorsing various formats of data, algorithms or technology should be determined by firms and consumers, not government agencies without the knowledge necessary to make good decisions. The EU’s recent attempt to designate the “common phone charger” as the micro-USB connection, at a time when USB-C connections are becoming the industry standard, is an easy example.

This also extends to innovation practices such as targeted advertising, geotargeting or personalization, which are key to the consumer experience.

Added to that, we should be wary of all attempts to outlaw encryption for both commercial and personal use.

In recent weeks, FBI Director Christopher Wray has once again called on Congress to ban the use of encryption, an overreach that would put billions of dollars’ worth of data at risk overnight and leave us vulnerable to foreign hackers.

He is joined in these efforts by Sens. Lindsey Graham, R-S.C.; Tom Cotton, R-Ark.; and Marsha Blackburn, R-Tenn., who introduced a bill that would forever ban this important cryptographic invention, warning it is used by “terrorists and other bad actors to conceal illicit behavior.”

The reason encryption remains a powerful tool in the arsenal of companies and agencies that handle our data and communications is because it works. We must defend it at any cost.

While there is plenty to be concerned about when it comes to online breaches and hacks, consumers should be able to benefit from an innovative marketplace of products and services, unencumbered by regulations that all too often restrict progress.

This balance is possible and necessary, both if we want to have a more secure online experience and if we want to continue to have the best technology at our disposal to improve our lives.

Originally published here.

La fausse bonne idées des quotas européens de contenu streaming

Comme beaucoup de personnes durant cette pandémie, je suis devenu un peu un accro au streaming. J’ai pu ainsi rattraper le “retard” que j’avais soi-disant accumulé concernant ma connaissance de la culture populaire. Désormais, je suis abonné à trois services à la fois. Je regarde des films et des émissions de télévision populaires des États-Unis et des productions locales de niche enfouies dans les coins sombres de Netflix. 

Sur ces plateformes, la sélection du contenu est primordiale. L’algorithme m’alimente en émissions correspondantes à mes goûts supposés et la barre de recherche m’aide à identifier les titres qui correspondent le mieux à ce que je recherche.

Bien que je sois satisfait, certains régulateurs sont mécontents de la quantité de contenu local sur ces plateformes. “Afin d’accroître la diversité culturelle et de promouvoir le contenu européen, la nouvelle législation propose que 30 % du contenu des chaînes de télévision et des plateformes de streaming soit européen”, indique un communiqué de presse du Parlement européen datant de 2018. Mais cette politique de”l’Europe d’abord” imposée sur des plateformes comme Spotify ou Netflix est problématique pour plusieurs raisons.

D’une part, le législateur intervient dans la liberté des sociétés de radiodiffusion de choisir leur propre contenu. Actuellement, elles choisissent le contenu qu’elles jugent le plus intéressant et le plus utile pour leur clientèle. Il est difficile d’imaginer que les services de streaming ne trouvent un intérêt à produire du contenu local, étant donné qu’ils sont en concurrence avec les diffuseurs de télévision qui s’adressent déjà à ce marché. En outre, qualifier ces quotas de “soutien” au secteur culturel est une erreur, car il est peu probable qu’ils soutiennent réellement les productions locales.

Prenons le cas de Netflix. Les utilisateurs américains ont accès à 100 % des titres Netflix, ce qui est intuitivement logique. Cependant, les abonnés européens de Netflix sont lésés par un mélange de règles de droit d’auteur qui permettent le géoblocage et les quotas de contenu. De tous les États membres de l’UE, c’est la Lituanie qui a accès à la plus grande partie des titres, soit 52 %. Avec seulement 11 %, c’est le Portugal qui offre la pire expérience aux abonnés. L’idée selon laquelle les quotas de contenu stimuleront automatiquement la production cinématographique locale est utopique. Il est tout aussi probable que les services de streaming réduisent simplement le nombre total de titres disponibles pour atteindre le quota sans avoir à dépenser de fonds supplémentaires.

Sur le plan politique, cette initiative est profondément contraire aux valeurs européennes. Ces quotas – qui existent également au niveau national – ont été introduits et amenés par les partis politiques traditionnels. Pourtant, il ne serait guère controversé d’affirmer que si Marine Le Pen les avait suggérés, avec des drapeaux français en arrière-plan, nous aurions une opinion très différente de cette politique. Elle serait qualifiée de nationaliste, à juste titre.

Pour une raison quelconque, les législateurs européens échappent à ce jugement parce qu’il est maintenant exécuté à l’échelle du continent. Mais sur quelle base pourrait-on soutenir que la consommation d’un contenu audiovisuel européen est préférable à un film d’Afrique du Sud ou à une chanson de Malaisie ? Est-ce là le soutien à la diversité culturelle, de l’accès à l’audiovisuel pour nos communautés d’expatriés et de l’aide aux créateurs de contenu dans les pays en développement ?

Oui, les États-Unis dominent effectivement les marchés du streaming avec leurs films et leur musique. La question est de savoir si nous – ou tout autre pays d’ailleurs – avons raison de croire que la relance de notre secteur culturel passe par l’obligation légale pour les diffuseurs de privilégier nos contenus. L’UE est la région de consommation la plus importante de la planète ; il devrait donc être plus facile pour nos fournisseurs de contenu de satisfaire les besoins en musique et en films locaux.

Mais le principal problème est que cette législation européenne provoque, comme bien souvent,  une réaction en chaîne, influençant d’autres pays. Le Mexique débat actuellement de nouvelles règles qui imposerait un quota de contenu national de 15% (“contenu ou vidéo généré par un individu ou une société dont la majorité du financement est d’origine mexicaine”). Toutefois, cette initiative ne tient pas compte du fait mentionné plus haut, à savoir que l’UE est la plus grande région de consommation au monde.

Les synergies obtenues d’un bloc économique de la taille de l’UE ne sont pas les mêmes que celles d’un marché national individuel. Et même si le règlement de l’UE permet à la production de plus de 40 pays d’être prise en compte pour le quota, la réaction en chaîne amplifie les effets insidieux de la législation plutôt que de promouvoir les prétendus avantages culturels. Finalement, les consommateurs se retrouvent avec moins de diversité de contenus, car les producteurs réduisent leurs catalogues uniquement pour se conformer au règlement.

Les quotas de contenu réduisent l’expérience de streaming des consommateurs, ils discriminent injustement les productions étrangères et ils n’atteignent pas les objectifs qu’ils étaient censés atteindre. Si nous étions habilités à noter les politiques publiques sur une plateforme équivalente à IMDb, cette réglementation obtiendrait un 0/10.

Are Consumers Getting the Short Stick on Data Privacy?

On a Monday, there is a data leak affecting half a billion Facebook accounts, by Tuesday a bot has scraped 500 million LinkedIn accounts. On Wednesday, Stanford University announces a hack that exposed thousands of social security numbers and financial details. Then Thursday, the world’s largest aviation IT company announces 90 percent of passenger data may have been accessed in a cyber-attack. And so on. The cycle is endless.

The sheer number of reports of data leaks, hacks, and scams on affected accounts has now grown so gargantuan that consumers and users are left numb. It might as well be the soaring national debt total —the higher the number, the less we care.

But breaches of private data matter. And consumers should be rightly ticked off.

Because for every company screw-up, hacker exploit, and insecure government database, there are thousands of firms and organizations doing it right, keeping users’ data secure, encrypted, and away from prying eyes.

And although states like California, Virginia, and Vermont have passed privacy and data laws, many of these provisions too closely resemble the European Union’s troubled General Data Protection Regulation (GDPR) in making it more difficult for legitimate businesses to secure data, not less.

When large data breaches occur, consumers who have been legitimately harmed should have their claims heard in court.

But the current patchwork of regulations across the U.S., including in the tech-centric state of California, place too much of a burden on those who are follow the law and do right by their customers, and risk creating different rules in different jurisdictions. To avoid this, a national framework on data and consumer privacy will need to take shape.

While we should always be vigilant about potentials for leaks and hacks, a chief concern of a smart and common-sense data privacy bill should be in championing innovation.

For every new health data company, logistics firm, or consumer wearable, proper data collection and retention are a core value. The more that rules are uniform, clear, and do not create barriers to entry, the more innovation we will see when it comes to data protection.

We should incentivize firms to adopt interoperability and open data standards to ensure data is portable and easy-to-access for users. Major social media networks now allow this prevision, and it has been the standard for website data for several years.

If that becomes the standard, consumers will be able to choose the brands and services that best cater to their needs and interests, rather than just companies left standing in the wake of overregulation.

At the same time, if we are to have a national privacy bill, we should enshrine the principle of technology neutrality, where government avoids decreeing winners and losers. That means that regulating or endorsing various formats of data, algorithms, or technology should be determined by firms and consumers, not government agencies without the knowledge necessary to make good decisions. The EU’s recent attempt to designate the “common phone charger” as the micro-USB connection, at a time when USB-C connections are becoming the industry standard, is an easy example.

This also extends to innovation practices such as targeted advertising, geo-targeting, or personalization, which are key to the consumer experience.

Added to that, we should be wary of all attempts to outlaw encryption for both commercial and personal use.

In recent weeks, FBI Director Christopher Wray has once again called on Congress to ban the use of encryption, an overreach that would put billions of dollars’ worth of data at risk overnight, and leave us vulnerable to foreign hackers.

He is joined in these efforts by Sens. Lindsey Graham (R-SC), Tom Cotton (R-AR), and Marsha Blackburn (R-TN), who introduced a bill that would forever ban this important cryptographic invention, warning it is used by “terrorists and other bad actors to conceal illicit behavior.”

The reason encryption remains a powerful tool in the arsenal of companies and agencies that handle our data and communications is because it works. We must defend it at any cost.

While there is plenty to be concerned about when it comes to online breaches and hacks, consumers should be able to benefit from an innovative marketplace of products and services, unencumbered by regulations that all-too-often restrict progress.

This balance is possible and necessary, both if we want to have a more secure online experience, and if we want to continue to have the best technology at our disposal to improve our lives.

Originally published here.

Impuesto al streaming viola T MEC

De aprobarse la nueva Ley Federal de Cinematografía y el Audiovisual propuesta por el Senado, que impone una cuota de 15 por ciento de contenidos audiovisuales nacionales en todas las plataformas de streaming (audio y video digital) que operan en el.

Impuesto al streaming viola T-MEC, advierten expertos

De aprobarse la nueva Ley Federal de Cinematografía y el Audiovisual propuesta por el Senado, que impone una cuota de 15 por ciento de contenidos audiovisuales nacionales en todas las plataformas de streaming (audio y video digital) que operan en el país, como Netflix o Amazon Prime Video, se estará violando el tratado comercial con Estados Unidos y Canadá, el T-MEC, coincidieron expertos.

La presidenta de Observatel (Observatorio de las Telecomunicaciones), Irene Levy, aseguró que la iniciativa que presentó en febrero pasado el senador morenista Ricardo Monreal para abrogar la Ley Federal de Cinematografía, promulgada en 1992, y cambiarla por una nueva ley viola los capítulos 14, 15 y 19 del acuerdo comercial. 

“Tatiana Clouthier, secretaria de Economía, dijo incluso ya que imponer cuotas puede violar el T-MEC”, argumentó Levy durante su participación en la mesa virtual Cuotas de contenido: ¿una amenaza para la elección del consumidor?, organizada por el Centro de Elección del Consumidor, una organización internacional sin fines de lucro.

Manuel Molano, economista en jefe del Instituto Mexicano para la Competitividad (Imco), coincidió con esta postura y explicó que las cuotas son similares a los aranceles, por lo que puede ser una violación al tratado comercial al ser equivalente los aranceles a las producciones de Estados Unidos o las que son de Canadá.

“Debe haber otras maneras creativas de incentivar la producción mexicana, sobre todo de productores independientes”, dijo Molano.

El presidente de la Cámara Nacional de la Industria Cinematográfica (Canacine), Fernando de Fuentes, celebró que haya una iniciativa para modificar la ley de cinematografía porque hacía mucho tiempo que no se hacía y hoy existen nuevos jugadores. Sin embargo, señaló que la cámara que representa no fue invitada a participar para saber cuáles serán las consecuencias de este cambio; además, dijo, “si se habla de cuotas deben venir acompañadas con un impulso de presupuesto que ayude a la producción de contenidos de calidad” y lamentó que en México no haya suficiente apoyo del gobierno para las producciones independientes.

Derecho de las audiencias

Molano, del Imco, comentó que cuando se presenta una iniciativa al Senado, la intención siempre es buena; sin embargo, aclaró, hay que analizar las implicaciones.

Adriana Labardini, abogada experta en competencia económica y ex comisionada del Instituto Federal de Telecomunicaciones (Ifetel), explicó que lo que se busca es diversidad, no más de lo mismo, pero para que la competencia exista debe haber simetría de los contenidos.

Para esto es necesario entrar al análisis de los algoritmos de las plataformas de streaming, pues “si yo no tengo manera fácil de conocer la variedad, de nada sirve tener opciones; hay que visibilizar los contenidos nacionales y los culturales”. Labardini dijo que en Colombia se ha obligado a las plataformas a poner un área donde se muestran las producciones colombianas y no solo las grandes producciones.

“Cuando se habla de derechos de audiencias debe ser igual en todas las plataformas, también para la televisión abierta deberá existir esta cuota”, insistió la excomisionada del Ifetel.

Levy, presidenta de Observatel, analizó que la unión de Televisa-Univision se convertirá en una gran plataforma de contenidos en español, pero “si México continúa con la idea de imponer una cuota, esto pudiera causar que en otros países se exigiera lo mismo con sus producciones nacionales y que de alguna manera, no pudiera convenir al negocio que tiene Televisa; creo que no tendrá la misma fuerza”.

Agregó que con esta nueva ley se obligará a las plataformas OTT (over the top) como Netflix, Apple Tv+ y Amazon Prime Video a consumir productos enlatados, siempre y cuando tengan menos de 25 años de antigüedad. Hay un plazo de 120 días para cumplir con las cuotas, en cuatro meses es imposible que se pueda llegar a esto con producciones nuevas o independientes, dijo

“Si Netflix agregara a su catálogo las producciones más exitosas en español de 2015 a 2019 subirá su oferta con 16 películas mexicanas, de las cuales 81 por ciento son distribuidas por Videocine, filial de Televisa”, dijo Levy. 

Originally published here.

Scroll to top